Купальські святкування відгриміли — прийшли моя черга занудити. Зразу зроблю дисклеймер, що я дуже радію, як і всі довкола, тому, яке зацікавлення викликає традиційна культура. Так само я дуже щиро підтримую ініціативи з її популяризації (та що там казати, цей канал зокрема для цієї ж мети колись створювався) та людей, які горять цими бажаннями. Проводити такі заходи потрібно, і надзвичайно вдячна всім, хто долучається до створення прекрасних культурних ініціатив.
Але — і тепер по суті. Це не відміняє того, що ми повинні вміти в рефлексію, етичність та усвідомлення наслідків.
Я хочу розібрати два приклади, які сталися абсолютно не залежно одне від одного, але обидва були про відтворення традиційної культури та Купала. І обидва мали нюанси, які поки публічно я не бачила, щоб обговорювали інші фольклористи, тож вибачте, коли що, певно, буду першою.
1. Витачів, купальське деревце.
Ви могли бачити величезне прикрашене дерево, вишню, якщо точніше, довкола якої водили танки (у коментарях будуть скріни).
Проблемні сторони:
навіщо аж таку велику рослину треба було зрубувати під одну подію? Чи дійсно без цього не можна було обійтися, відтворюючи обряд? Чия це була ідея і що впливало на прийняття рішення, якщо це робила місцева громада?
Гільця на Київщині у вигляді вишень, звісно, ставилися, хоча я не пригадую, щоб з описів десь ішлося аж про настільки великі дерева. В принципі, якщо чесно, навіть якщо б і йшлося, я не певна, що це привід зараз у часи екоциду відтворювати його саме так.
Інша проблема — подія відбувається у конкретному місці, де є свої традиції святкування. На цій території, де відбувалося Купала, традиційно гільця не роблять, а створюють ритуальне опудало Івана з трав і квітів, щоб потім сплавити його по ріці. Тобто по факту можна було обійтися без вирубки дерева, і це було б етнографічно точніше. Або, якщо вже так сильно хочеться не прив'язуватися до локації, то роль купальського деревця могли б виконати: велика гілка, вишня чи сосна (зазвичай до 2 метрів висотою), жердина з колесом і стрічками тощо.
Ну вирубали — то й вирубали, чого так переживати?
Того, що такі організатори, як Музей Гончара, завжди сприймаються як максимально "автентично" заточені. В багатьох складається враження, що вони топлять за етнографічну точність і намагаються так відтворювати обрядові дійства. Тож в учасників може складатися хибне враження про те, як відбувалося святкування на берегах Дніпра.
Другий аспект — це культурна комодифікація, про яку в нас ще поки мало говорять, але якраз час починати. Нагадаю, що це явище, коли елементи культури (мистецтва, традицій, ритуалів, ідентичності тощо) перетворюються на комерційний продукт під впливом зовнішнього зацікавлення. Тобто це ситуація, коли носії традиції починають усвідомлювати запити від туристів і адаптовують свою культуру під ці запити, щоб зберегти зацікавлення та отримати певний профіт.
Я вам чесно скажу, що не знаю, хто саме те дерево притягнув на місце події, але ясно, що з Києва його ніхто не тягнув. Тож якщо це місцеві мешканці самі обрали настільки велике дерево, можна дискутувати далі. Наприклад, яка в них мотивація. Можливо, "приїдуть з Києва знімати, буде багато журналістів і блогерів — має бути красиво". І тоді це знову нас повертатиме до питань зовнішнього втручання у процеси локальної тяглості. Бо тяглість не мала би мати такого величезного дерева, але отримала його через надмірну увагу людей поза контекстами.
Ми наче штучно пересаджуємо на інший ґрунт традиції, які не були зафіксовані конкретно в цій місцевості, але оскільки вони видовищні, то їх хочеться відтворювати більшості людей без рефлексій стосовно простору, де вони перебувають, та сталості, яку всі ми зараз так любимо постулювати, а на практиці використовуємо ці локуси та людей у ньому як ресурс. Звісно, не всі. Звісно, не завжди. Але для мене це був важливий привід для рефлексії.
